Зазнавши поразки у 1920 році від «червоних», втративши державність, козацьке населення Півдня Росії відчуло на собі всі жахіття розкуркулень, розкозачень, висилок і голодоморів. Ясно, що ніяких симпатій, ніякої приязні ані колишні «білокозаки», що лишилися на батьківщині, ні, тим паче, емігранти до більшовицької влади не мали. Початок німецько-радянської війни дав козакам надію, так само як і українцям, грузинам, кримським татарам та народам Кавказу. Але, зробивши ставку на гітлерівську Німеччину, представники цих народів жорстоко помилилися: нацизм бажав використати неросіян у боротьбі з комуністичною Москвою, залучивши їх за допомогою обіцянки відновити незалежність для їхніх держав, натомість не дав нічого.
Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків-націоналістів була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.
Козачі воєнні формування (у складі вермахту) почали створювати отамани Кононов, Науменко, Доманов. Очолив козацький рух колишній донський отаман генерал-лейтенант Петро Краснов. Але козакам, як і українцям, німці не дозволили створити власну державу. Козацька армія підпорядковувалася командуванню вермахту, яке направило козацькі частини, зокрема стан генерала Доманова, воювати на Балкани — подалі від рідної землі. Багато козаків полишали лави німецької армії, хтось йшов до «совєтов», хтось повертавсь додому, але чимало було таких, які боролися за козацьку ідею в лавах УПА.
Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.
Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Росія досі замовчує факт національного козачого. А нове покоління козаків, одурене московською пропагандою, і далі мусить гинути — в Чечні, Південній Осетій, Абхазії чи Нагірному Карабасі, виконуючи накази чергового кремлівського «царя».
Козацькі курені українського війська
Повний текст статті
http://avancar.ucoz.ua/blog/upa_na_k...2009-11-05-727__________________
Визвольна боротьба ОУН-УПА. Заходьте на мій сайт
http://avancar.ucoz.ua 
