Бувае й так!
В Катрі сукня біла, біла та тендітна,
Хусточка як небо, лагідні слова
А сама румяна, аж пашить від неї,
Чоловік добрячий, наш він голова.
Як іду додому, завжди її бачу,
У дворі, чи просто дивиться з вікна,
Та така ж румяна, та така ж хороша,
Але, що й казати, немала ціна.
Якось, собі пізно йду я із роботи,
А вона удворі, і мене гука,
Ти б зайшов у гості, начеб-то й не знаєш,
Чоловік в відїзді, мені натяка.
Трохи я злякався, бо добряче знаю,
Що буває лютий, чортів голова,
А вона сміється, і така рум’яна,
Чую вже за мною хвіртку закрыва.
Тільки полягали з Катею на кровать,
Чоловіка раптом вітром принесло,
Миттю опинився зразу я під ліжком,
І собі міркую, от не повезло!
Полягали спати Катря з головою,
Я ж собі тихенько там собі лежу,
І міркую сумно, що його робити,
Ідіот проклятий, сам собі кажу.
Хвилин через зо тры Катря захропіла,
Я тоді не витримав, тихо позіхнув,
Думав сплять обоє, а що він почує,
Ідіот проклятий, навіть не збагнув.
Те що було далі, й розказати страшно,
Витяг мене звідти п*яний голова,
Я приповз уранці весь додому синій,
Не дарма ж у Катьки лагідні слова!
