З цього можна зробити висновок про те, що ті кілька мільйонів заморених голодом українців були для червоного Кремля лише дрізками, а вирубаним лісом для нього були ті з них, що пережили Голодомор і свідомість яких зазнала таких бажаних для їхніх катів трансформацій.
Отже, цей злочин комуністичного режиму був не тільки геноцидом, а ще й етноцидом, скерованим ідеологами Голодомору перш за все на руйнацію системних зв’язків усередині українського народу, підштовхуючи його таким чином до переходу в іншу етнічну якість.
Як зауважив професор Гарварду, українець Григорій Грабович, "головне завдання політики етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам’яті) і, нарешті, самосвідомості". Якщо додати до цього, що ця політика комуністичного етноциду в 1933 році була застосована до всіх українських селян та козаків СРСР, то й наслідки для нашого народу були катастрофічними. Саме після комуністичного етноциду майже вся південно-східна Україна (де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був особливо жорстоким) стала російськомовною. І з історичною пам’яттю тут зовсім кепсько, бо поминальних свічок на День скорботи наприкінці листопада в Одесі, Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську, Миколаєві та Дніпропетровську годі побачити у вікнах.
Ще більш жахливі наслідки етноциду на Кубані, де українська мова була заборонена сталінським указом у грудні 1932 року. Якщо до Голодомору там було 75% українців, то за останнім російським переписом їх залишилось на Кубані лише 6% ( відносне зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони поділися, якщо комуністи вислали на Сибір лише дві кубанські станиці (Полтавську та Уманську), які піднялися проти насильницької русифікації? Усе дуже просто і водночас страшно – тамтешні українці записалися росіянами, переробивши при цьому свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські.
Нещодавно довелося поспілкуватися з одним таким перевертнем років сімдесяти, з якого можна писати портрет січовика-запорожця. Так от той ще міцний, кремезний чолов’яга запевнив мене, що в їхній станиці Червоноартільській (колишній Київській) "хахлов сроду не было". Як бачимо, на Кубані присутні всі наслідки етноциду, за Грабовичем.
Тому можна тільки позаздрити проникливості італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо, який передбачив наслідки комуністичного етноциду ще в тому ж 1933 році: "Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною".
Не менше, якщо не більше, вражає і наш український фольклор, який свідчить про те, що Голодомор-етноцид переробив на рабів-совків усе ж таки не всіх до останнього селянина. Ось фрагмент вірша, записаного в Таращанському районі Київщини:
Сидить Сталін на престолі
Та на скрипку грає.
На Вкраїну хліборобну
Скоса поглядає.
Ой грав Сталін, ой грав Сталін –
Аж струни порвались.
На Вкраїні люди вмерли,
Деякі остались.
Не знаю, як для вас, шановний читачу, а для мене ось це "деякі" звучить у цьому контексті дещо зловісно.