Не минула страшна доля й українського письменника Вадима Бойка, який працював остербайтером на заводі в Німеччині, втік, був пійманий у лісі біля польського міста Краків та відправлений до Освенцима. Його, побитого після катувань, врятував німецький лікар, який сповідував антинацизм. А інакше Вадимові «світило» те ж, що й усім, хто захворів у концтаборі, – смертельна доза отрути, яку кололи прямо в серце.
Батьки бачили, як у муках корчаться їхні діти
Та ще більш масово, ніж слов’ян, нацисти вбивали євреїв, яких із 1942 року почали звозити до Освенцима зі Східної та Центральної Європи.
За розпорядженням Гітлера, всього на континенті мало бути знищено 11 млн євреїв, половина з яких – на території Союзу, з яких 3 млн – з України.
Щоб запобігти втечам і протестам, нацисти оголосили євреям не розстріл, а «переселення». Люди, нічого не підозрюючи, брали із собою найцінніше. З грішми, золотом, коштовностями вони й прибували до Освенцима. Щоб описати масштаби «фабрики смерті», назву тільки таку цифру: лише за 2 місяці 1944 року через центральні ворота Аушвіцу прибули ешелони з 400 тисячами угорських євреїв. Тобто щодня – по 6,5 тисячі чоловіків, жінок, дітей.
Щойно бранці виходили з товарних вагонів, люди в білих халатах проводили їм «селекцію». Оглядали шкіру, волосся, зуби, кістки, щоб за десять секунд визначити, чи придатний в’язень до роботи. Працювали, як правило, чоловіки, жінки та підлітки.
Близнюків, карликів і дітей відбирали для медичних дослідів, що їх проводив «лікар смерті» – Йозеф Менгеле. А старих, вагітних, хворих чи слабких чоловіків відводили в «баню», звідки, замість води, висипалися гранули смертоносного газу.
жінки у бараці
– Мені було тільки 17-ть, коли я втекла з примусових робіт на території Польщі, мене піймали і відправили в Освенцим, – розповіла в документальному фільмі «Аушвіц» українка Анастасія Гулей, в якої дотепер на руці наколотий номер «61369».
– Я бачила, як жінки, діти, старики вийшли з вагона, їх поділили на групи по п’ять людей і повели. Діти хто іграшку несе, хто м’ячика підкидає. Люди думали: їх ведуть помитися з дороги. Роздягалися перед дверима, де була вивіска «баня». Акуратно складали одяг під дверима. Переступали поріг і…
І далі їх чекала страшна смерть.
З убитих зрізали сережки та персні, зі щелеп виривали золоті зуби
Потім комендант концтабору Рудольф Хьосса напише: «Я бачив, що жінки, які знали чи здогадувалися про те, що їх чекає, намагалися подолати вираз смертельного жаху в своїх очах і жартували зі своїми дітьми, пробуючи заспокоїти їх».
Кожна з газових камер (а таких приміщень в Аушвіці було декілька) вміщала до двох тисяч осіб. Якщо людей не вдавалося затягнути в камери обманом, на них нацьковували вівчарок. Коли двері наглухо зачинялися, на людей один із есесівців, одягнувши протигаз, висипав гранули газу.
Спершу газ діяв на дітей. Він викликав жахливі страждання. Батьки бачили муки своїх маленьких синів і дочок, але нічим не могли допомогти. Крик, сльози, розпач, вереск. Через 15 хвилин усе стихало. І до роботи приступали євреї, в яких вибір був не великий: або переносити тіла загиблих, або самому йти в газову камеру.
діти першими страждали від газу
